У великому місті чи в маленькому селі – не знаю, але жила на світі дівчинка Оленка, яка мріяла стати чарівницею. Та що там жила, вона й тепер живе, просто з того часу, коли сталася історія, яку я хочу тобі розповісти, вона, напевне, вже встигла вирости й перетворитися на Олену Петрівну.
Так от мріяла Оленка про чарівництво страшенно. Зрозуміло, що Гаррі Поттер був її ідеалом, а книжка про його пригоди лежала в Оленки під подушкою. Та й узагалі всі полички в Оленчиній кімнаті були заставлені книжками про чарівниць, чаклунів, ворожбитів та про те, як стати справжньою відьмою.
Начитавшись цих книжок, Оленка стала випробовувати різні магічні прийомчики на своїх рідних.
Ось якось каже їй мама: “Оленко, помий, будь ласка, посуд”. Оленка подивилася на тарілкову гору: така велика і так не хочеться у воді бовтатися! Ану, думає, застосую магію. Взяла чарівну паличку, сказала “крібле-крабле-бумц”, вдарила паличкою по горі посуду і …мамина улюблена чашка впала на підлогу й розбилася. А посуд, як стояв брудний, так і стоїть.
Іншим разом бабуся просить Оленку: “Онученько, сходи в аптеку по таблетки, в мене дуже голова болить!” А Оленка їй на це: “Навіщо тобі ця хімія, бабусенько? Я тебе зараз іншими, кращими методами полікую”. Та як зачне над бабусиною головою руками махати - магічні паси робити - старенькій зовсім погано стало. Аж лікаря довелося викликати.
Ось так рідні від Оленчиної магії потерпали, аж доки тато сказав: “Знаєш що, доню, покинь ти це. Видно, чарівництво - не твоя професія.” Але Оленка не хотіла розлучатися зі своєю мрією, тому вирішила знайти собі вчителя й уже разом з ним студіювати магічну справу. Вона довго шукала адресу справжнього чарівника, й ось нарешті почула, що далеко-далеко, за темними лісами, за високими горами, в тридесятому царстві, як пасувало б сказати у казці, а насправді за три села від них, живе потрібна їй людина. Оленка попередила батьків, що поїде в гості, сіла в автобус і поїхала до чарівника проситися в учениці.
***
- Добрий день, - чемно привіталася Оленка до сивенького дідуся, що порядкував у саду. - Скажіть, будь ласка, чи тут живе чарівник?
- Немає у нас ніяких чарівників, - ніби сердито відказав дідусь.
- А це часом не ви? - хитро примружилася дівчинка, адже вона знала, що справжні чарівники не люблять одразу розкриватися.
- Ні, не я, - заперечив дідусь і засміявся. - Добре, заходь, розумнице, погомонимо трохи.
Вони зайшли в чепурний будиночок, довкола якого буяли квіти й росли яблуні, вишні, сливи та груші.
- Ну сідай, розповідай навіщо прийшла, - мовив дідусь Оленці.
- Я хочу стати вашою ученицею, - сказала дівчинка.
- Що ж, залишайся. Я навчу тебе дбати про рослини.
- Ні. Я хочу, що ви навчили мене чаклувати.
- Але я вже сказав тобі, що не займаюся чарівництвом.
“Ні, так просто до нього не доступитися, - зрозуміла Оленка. - Треба заходити здалеку”.
- То, значить, ви не можете показати мені жодного чуда? - розчаровано протягнула вона.
- Не можу показати чудо? - обурився чарівник, а ти вже, певно здогадався, як і Оленка, що дідусь справді був чарівником. - Звичайно, можу!
Так от:
- Не можу показати чудо? Звичайно, можу! - обурився чарівник і знову засміявся. - От, мала хитрунка! Добре, залишайся в мене. А там подивимось…
***
- Дідусю, коли ж ви покажете мені чудо? - спитала Оленка. Вона вже тиждень жила в будиночку чарівника, працювала з ним у саду, але й досі не домоглася того, що хотіла.
- Ох-ох-ох, як же ти поспішаєш, дівчинко! - зітхнув чарівник. - Ну добре. Завтра на світанку я розбуджу тебе й покажу чудо.
На світанку чарівник справді розбудив Оленку й повів її в найдальший куточок саду, де Оленка досі не бувала.
Ще не розвиднілося. Над землею висів туман. Сад був мовчазний і таємничий.
- Сідай сюди й чекай, - наказав чарівник Оленці, показуючи на лавочку, що притулилася до старої яблуні.
Оленка зробила, як сказав чарівник. Хвилин за десять зовсім розвиднілося, ніби по команді, заспівали пташки, над садом зійшло сонце, туман розвіявся і просто перед собою Оленка побачила незвичайну, дивовижну в своїй красі лілею. Квітка підносила свою королівську голівку над травою й краплі роси блищали на ній, мов діамантова корона.
- Дивись, ось моє чудо, - мовив чарівник. - Правда, гарна? Це новий сорт! Я сам його вивів!
Та Оленка була розчарована - чарівник обдурив її.
- Ні, це не чудо, - ображено похитала головою дівчинка. - Це звичайна квітка, хоча й дуже гарна.
Чарівник якось дивно подивився на Оленку, проте нічого не сказав. А дівчинка пішла похнюпившись до хати.
Цілий день вони мовчки працювали в саду, а надвечір чарівник мовив:
- Добре, твоя взяла - опівночі приходь он під ту стару грушу. Я покажу тобі справжнє чудо.
“Схоже, цього разу старий не дурить мене, - подумала Оленка, - адже в усіх чаклунських книгах пишуть, що північ є найкращим часом для чарів.”
Ледве дівчинка дочекалася ночі. Тамуючи подих, прийшла під грушу. Чарівник вже чекав на неї.
- Слухай, - сказав він.
Оленка стала прислухатися. Скрізь було тихо, тільки на груші, під якою вони стояли, співав соловей. Пісня його була надзвичайно гарна, просто дивовижна. Хоча дівчинці часто доводилося слухати солов’їв на дачі, проте Оленка ще ніколи не чула такої чарівної мелодії. Здавалося, все навколо принишкло, щоб послухати цього солодкоголосого співця.
- Правда, дивовижно? - тихо, щоб не злякати пташку, промовив чарівник. - Це я навчив його так співати. Хочеш, поділюся секретом? Треба ставити під солов’їне гніздо магнітофон із записом вальсів Шопена. Тоді солов’ята будуть вчитися співати класику!
Оленка ображено закліпала очима.
- Ви знову обдурили мене! - закричала вона. - Це не чудо! Це звичайний соловей! І пісня його -; звичайна-звичайнісінька!
Дівчинка побігла до кімнати, впала на ліжко й розридалася.
Через деякий час рипнули двері й на Оленчину голову лягла тепла дідусева рука.
- Не плач, маленька, -; лагідно мовив чарівник. -; Я вже дуже-дуже давно не чарував, але для тебе зроблю виняток. Зроблю лише для того, щоб перенести до Того, Хто творить чуда більші за всіх чарівників. Він зможе зробити для тебе те, чого не зміг я.
***
Чарівник взяв Оленку за руку й вони разом, дівчинка й дідусь, злетіли в повітря. Вони летіли над хмарами, аж раптом опустилися на землю біля якоїсь печери.
- Дивись уважно й уважно слухай, - попросив Оленку чарівник.
Не встиг дідусь доказати, як вони побачили караван, що спускався з пагорба. На верблюдах їхали поважні люди в багатому вбранні. Караван наблизився до печери, й вершники зійшли з верблюдів на землю. Вони стояли за кілька кроків від Оленки й чарівника, проте, здавалося, не помічали їхньої присутності.
- Ми невидимі для них, - прошепотів дідусь Оленці на вухо.
- Друзі, - промовив найстарший із прибулих, - вельмишановні звіздарі, алхіміки, чарівники! Ми пройшли з вами далекий шлях, мандруючи за Зіркою-провісницею. Й ось ми досягли мети нашої мандрівки. Наш час скінчився. У порівнянні з цим, найбільшим чудом із чудес, яке нещодавно здійснилося тут, у печері, тьмяніють усі наші спроби. У порівнянні з Тим, Хто незрівнянно більший за всіх на світі чарівників, ми купка шарлатанів, які загороджують своїми трюками від людей справжнє Диво. І я зрікаюся свого мистецтва - воно стало непотрібним, коли у світ прийшов Чудотворець!
- І ми зрікаємося, - стали вигукувати більшість з присутніх, проте один гурт насуплено мовчав.
Так само мовчки люди з цього гурта взяли своїх верблюдів і пішли геть від печери. Ті, які залишилися, не зупиняли їх.
Раптом з печери вийшла прекрасна Жінка з Немовлям на руках. Оленка тільки глянула на Них, і її охопила хвиля невимовної радості.
- Дідусю, - зашепотіла схвильовано дівчинка, - а я знаю хто це! Це - Богородиця з маленьким Ісусом на руках!
- Так, моя люба, але нам вже час повертатися, - сказав чарівник, і вони знову злетіли в повітря.
Краєчком ока Оленка ще встигла помітити, як волхви, а це були саме вони, стали підносити Ісусу дари. А потім чарівник поніс її над хмарами й невдовзі вони опинилися в саду, біля знайомого будиночка.
***
Оленчине серце ще тріпотіло від радості. Дівчинка вдячно подивилася на чарівника і сказала:
- Дідусю, я все зрозуміла, спасибі вам за науку!
- Запам’ятай назавжди! - відповів чарівник і лагідно усміхнувся.
Оленка попрощалася та поїхала додому.
Вдома дівчинка нікого не застала - всі були на роботі. Тоді вона вмилася з дороги, озирнулася навкруги та заходилася прибирати.
Коли все засяяло чистотою, Оленка стала поливати квіти. Вона нахилилася над лілеєю, яка давно мала б розквітнути, але чомусь не розквітала. За це Оленка не любила вперту рослинку й часто забувала полити її. Але сьогодні все було по-іншому. Дівчинка щедро налила води у вазон і лагідно мовила:
- Красунечко ти моя!
Раптом рослинка розгорнула листочки, серед яких Оленка побачила великий пуп’янок. Пуп’янок теж став швидко розгортатися. Він розгортався, розгортався, аж доки перетворився на чудову запашну лілею.
- Ось я й навчилася робити чудеса! - сказала дівчинка. - А інших чудес мені вже й не треба!
І вона радісно розсміялася.
Галина Манів,
Київ,Україна
Друзі,хто хоче мати збірку моїх віршів, звертайтеся на мій е-мейл.У середині травня вона вийде з друку. Про всяк випадок повідомляю ,це поезія православного спрямування. e-mail автора:pilot-z@ukr.net
Прочитано 25502 раза. Голосов 1. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Оцените произведение:
(после оценки вы также сможете оставить отзыв)
Один день из жизни школы боевых искусств - Наталия Минаева Меч. Это интересно
Древнейшие бронзовые мечи (9-8 вв. до н.э.)
Рубящее и колющее длинноклинковое (до 1,5 м.) оружие с прямым обоюдоострым клинком. Бронзовый меч появился во 2 тысячелетии до н. э., железный - в начале 1 тысячелетия до н.э. Длина их была не более 70 см. Эфес меча состоит из рукояти, гарды (обычно типа крестовина) и головки. У некоторых мечей гарда может иметь форму круга, а головка представлять собой набалдашник. В качестве дополнительных элементов защиты руки отдельные мечи имеют дужки и лангет (небольшой щиток для защиты большого пальца). Рукоять обычно делается из дерева и оплетается проволокой (либо выполняется целиком из металла). Головка представляет собой металлический шарик, который может иметь шляпку (расклепанный конец хвостовика).
Крестовины меча двоякого рода: прямые и с опущенными концами. Меч с крестовинами второго типа наиболее пригодны для рубки с коня. В процессе развития, в зависимости и от оборонительного вооружения, и от приемов боя, форма меча изменялась.
Заподноевропейский меч 15-16 вв.
После падения Римской империи и до выделения рыцарской конницы в главную ударную силу на поле брани, то есть в период с 6 по 10 вв., длинный меч стал массовым оружием во всем регионе. Ведущим типом меча в этот период стал каролингский, названный так в честь правящей во Франции династии Каролингов. Такие мечи, широко распространенные во всей Европе, были длиной 80 - 90 см, шириной 5-6 см и имели прямой клинок, который мог быть как обоюдоострым, так и иметь одностороннюю заточку и скошенное в одну сторону острие.
Скандинавский меч, который еще называют норманским, очень хорошо подходил рослым и физически сильным викингам. Он был достаточно толстым в поперечнике, имел очень массивный противовес (у некоторых мечей размером почти с кулак) и небольшую гарду (или вообще не имел ее). Некоторые мечи имели на навершии крюк или небольшой крюкообразный клинок, которым можно было атаковать противника, уведя в сторону его меч основным клинком.
Мечи 9 - 10 вв. имеют ровный широкий клинок, закругленный к концу, и являются только рубящим оружием. Мечи 11 - 12 вв. с заостренными концами и слегка сужающимися книзу клинками имеют значение не только рубящего оружия, но и колющего. Мечи изготовляли из железа и сварочного булата. В конце 12 в. рукоять меча удлиняется настолько, что позволяет действовать двумя руками. В этот период мечи имеют заточенные у острия клинки, способные проникать сквозь сочленения доспехов.
Ножны у меча деревянные и покрываются кожей или материей и привязываются к поясной портупее на перевязи, каждый конец которой, разрезанный на ремни, образует плетеное кожаное кольцо.
Ремни эти обычно покрыты бархатом, шелком и шиты золотом, а иногда украшены финифтью. К этому времени относится появление рыцарского оружия. Рыцарские мечи выделяются своей красотой, считаясь благородным оружием. В продолжение месяцев их оставляли лежать на алтарях, они участвовали в литургии, их благословляли священники и даже освящали. Лучшие хранились в сокровищницах монастырей под алтарями, на могилах своих бывших владетелей. Им дают имена, как это делалось еще во времена Каролингов; при инвеституре, короновании, посвящении они участвуют в церемонии в силу строго соблюдаемого завета. Их происхождению часто приписывали сверхъестественный характер; некоторые из них якобы обладали волшебными свойствами.
В первой четверти 14 в., после внедрения латного доспеха, клинок рыцарского меча стал длиннее, что увеличивало силу его удара и дистанцию. Так появился полутораручный меч, сначала в Германии, потом - в Англии, затем - в остальных странах Западной Европы.
Европейский меч 14-16 вв.
Классический рыцарский длинный меч окончательно оформился к 13 в. Средняя длина его клинка составляла 75 - 80 см, максимальная - 90 см. меч был плоский, шириной 5 см и имел долы. Гардой служила простая перекладина, дужки которой могли незначительно загибаться вверх. Рукоять, рассчитанная на одну ладонь, имела в длину 10 см. Заканчивалась она навершием-противовесом, которое очень часто использовалось как тайник для хранения какой-нибудь христианской реликвии, повышающей "святость" меча и боевые качества его владельца. Поэтому рыцари навершие в бою не использовали. Вес меча составлял 1,25 - 1,8 кг.
В настоящее время, согласно европейской классификации, под коротким мечом понимается меч длиной до 60 см (2 фута), длинным - от 60 до 115 см (2 - 3,5 фута), полутораручным - 115 - 145 см (3,5 - 4,5 фута), двуручным - больше 5 футов, то есть 152 см. Клинок последнего был шириной 5 - 6 см. Длина его рукояти составляла около 30 см, весил он от 3,5 до 5 кг. Двуручный же "тяжелый меч" весил до 8 кг и мог доходить в длину до 2 м.
Русский меч
На Руси меч являлся дорогостоящим предметом вооружения, часто передавался от отца к сыну. Мечи 10-12 вв. имеют клинок длиной около 100 см, шириной 4 - 6 см, толщиной средней части клинка 3 - 6 мм. Переход в 14 - 15 вв. от кольчуги к наборным доспехам повлиял и на эволюцию меча. Доспехи в бою легче было проколоть, чем разрубить. Поэтому прежнее рубящее действие меча заменяется в 14 в. на колюще-рубящее. Мечи становятся длиннее (до 120 - 140 см). Их рукоять делают большой, крестовину - прямой и длинной (до 26 см). На клинке меча появляются трехрядные долы
Поэзия : На заре . - Николай Зимин В свете утра заря угасала ,
Словно сердце в горячей груди ,
И душа все грустила , мечтала
О небесной и чистой любви ...
В свете утра она повенчалась
С неба синего ясной душой .
Жизнь уходит так быстро . Осталось
Погрустить напоследок с зарей .
